НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця
ЧЕСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СЛАВА

ІСТОРІЯ КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО ІНСТИТУТУ /НАЦІОНАЛЬНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ імені О.О.БОГОМОЛЬЦЯ: від СРСР до незалежної України (частина 1)

03.12.2018

К. М. Амосова

Вступ

Скоро нинішній період беззаконня, замішаного на зашкалюючих амбіціях, жазі до збагачення і аморальності діючих осіб-«акціонерів» підприємства під назвою «рейдерське захоплення НМУ», відійде в минуле і стане лише дуже коротким абзацем в історії нашоі славетної alma mater. 

Після карколомного зламу в державному устрої, владі і суспільстві з революцією 1917 року, разом із усією країною, наш Університет стикнувся з колосальними викликами. Він отримав своїх мучеників, героїв, лічених анти-героїв і , звісно, багато банальних пристосуванців. 

Частина подій і вчинків тих часів невідома широкому загалу нашоі теперішньої спільноти. Частина з них демонструвалася нам раніше під іншим кутом, з якого старше покоління звикло дивитися і зараз. 

Не усім, що відбувалося в нашому університеті в часи тоталітарного режиму, ми можемо пишатися. Це стосується і сьогодення, звісно. Але зараз у нас немає багатьох із виправдань тих часів  ( принайми, поки що).

Давайте згадаємо дещо із нашоі історії «радянського періоду».

 

ПЕРЕДМОВА

ВІД МЕДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ УНІВЕРСИТЕТУ СВ. ВОЛОДИМИРА ДО КИЇВСЬКОГО МЕДИЧНОГО ІНСТИТУТУ (1917–1922 рр.): СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВИЩОЇ МЕДИЧНОЇ  ОСВІТИ

Оголошення Української Центральної Ради 17 березня 1917 року відкрило шлях до української державності та розбудови національної освіти. За короткий, трохи понад 13 місяців, період існування Україна, від колонії Російської імперії – Малоросії, через національно-територіальну автономію (Перший Універсал Української Центральної Ради від 23 червня 1917 р.) і оголошення Української Народної Республіки – УНР (Третій Універсал від 20 листопада 1917 р.), на короткий період отримала свою незалежність, яка 22 січня 1918 року була закріплена в Четвертому Універсалі. Проте вже з грудня 1917 року почалася запекла боротьба Української Центральної Ради з владою радянською, яка була проголошена 12 грудня 1-м Всеукраїнським з’їздом Рад в Харкові – тодішній столиці України, але реалізована лише на частині території, що зумовило невизначеність і двовладдя.

Витоки створення національної вищої школи медичної освіти нерозривно пов’язані з діяльністю Українського наукового товариства, яке було створене в Києві в 1906 році, зразу після скасування царатом виданої в 1876 році заборони публікації в Російській імперії наукових праць українською мовою. Ця перша на території Російської імперії національна наукова інституція будувалася на демократичних принципах вільної асоціації вчених з використанням передового західноєвропейського досвіду. Її місією була організація та розвиток української науки й широка пропаганда її здобутків, а фінансовою основою – членські внески та пожертви. Керівництво Українського наукового товариства здійснювалося шляхом самоврядування.

Одним з основних напрямів діяльності природничо-лікарської секції Українського наукового товариства були видання її україномовного органа – «Збірника медичної секції» і утворення медичної термінології зі створенням, зокрема, першого українсько-російсько-німецько-польського «Словника поліглота» (1920 р.). На засіданнях секції наукові доповіді оголошували українською мовою, вони ж видавалися й у «Збірнику». Його «Книга 1», яка була надрукована в 1910 році, є першою науковою медичною книгою в Наддніпрянській Україні, у якій широко цитувалася література німецькою та французькою мовами.

У 1911 році, після відокремлення «природників» і «технологів», природничо- лікарська секція Українського наукового товариства стала чисто медичною.

Уже в березні 1917 року Товариство як генератор багатьох державницьких і культурних ініціатив порушило питання заснування в Києві україномовного Народного університету, оскільки професура Університету Св. Володимира, як і політехнічного інституту, відмовилась від українізації викладання. Підставою для цього був Закон про автономізацію вищої школи, ухвалений Тимчасовим урядом у червні 1917 року.

За ініціативою Українського наукового товариства та декількох інших громадських організацій Другий Всеукраїнський педагогічний з’їзд, який відбувся в Києві в серпні 1917 року, за узгодженням із міністром освіти УНР прийняв рішення щодо заснування в Києві первістка національної вищої освіти – Українського народного університету. Він фінансувався з громадських і приватних коштів і мав три факультети – історико-філологічний, фізико-математичний і природничий, кожний – із паралельними (на перехідний період) україномовними та російськомовними кафедрами. Заняття відбувалися в декількох аудиторіях «червоного» корпусу Університету Св. Володимира та в будинку Народної аудиторії на вулиці Бульварно-Кудрявській (нині буд. № 26), а канцелярія знаходилася в будинку по вулуці Терещенківській, 13 (М. П. Бойчак, 2011).

На засіданні факультетських комісій у вересні 1917 року ректором був обраний професор І. І. Ганицький, а серед 31 професорів і викладачів-засновників були троє майбутніх викладачів Київського медичного інституту – професор-гістолог В. М. Константинович і приват-доценти О. В. Корчак-Чепурківський, учений у галузі соціальної медицини, і хірург Є. Г. Черняхівський. Навчання було платним і коштувало 40 карбованців за семестр, на підготовчих курсах – 60 карбованців.

Університет урочисто відкрився 5 жовтня 1917 року. Оцінюючи значення цієї події, О. В. Корчак-Чепурківський писав: «…Це була початкова форма утворення вищої національної української школи».

Будівля колишньої Народної аудиторії, 1895 рік. Архітектори – А. Белюбський, В. Риков (перебудова 1909 р.). Сучасне фото

 

 

 

Професура Університету Св. Володимира зустріла викладацьку спільноту Українського народного університету досить недружньо й регламентувала взаємовідносини з ним спеціальною угодою. Вона містила, зокрема, пункти щодо «існування під одним дахом Університету Св. Володимира» двох державних університетів із незалежними Радами та автономією кожного, розподілу аудиторій порівну й однакового права на користування допоміжними підрозділами і бібліотекою.

Медичний факультет почав формуватися на базі природничого у весінньому семестрі 1917/18 навчального року. Цю роботу очолив О. В. Корчак-Чепурківський, один із організаторів і активних членів Українського наукового товариства.

Після падіння Української Центральної Ради в кінці квітня 1918 року почався період правління гетьмана П. Скоропадського, який продовжувався близько 7 місяців (29 квітня – 18 грудня 1918 р.). Він ознаменувався проголошенням Української держави з анулюванням усіх законів Центральної Ради. До складу кабінету міністрів ввійшли переважно не політичні фігури, а фахівці. Зокрема, перше в історії України Міністерство народного здоров’я та опіки очолив фармаколог В. Любинський, директором його санітарного департаменту став О. Корчак-Чепурківський, а завідувачем відділу освіти – вихованець Петербурзької військово-медичної академії В. Піснячевський. Була створена спеціальна комісія з української медичної термінології під головуванням головного лікаря Київського військового шпиталю М. Галіна.

Сторінка альбому КМІ за 1927 рік, присвячена 1918 року в історії інституту. Серед викладачів професори М. П. Вашетко, О. Г. Радзієвський, В. О. Плотников, О. М. Гоффенберг

Важливою віхою в історії української науки, у тому числі медичної, було створення за пропозицією уряду П. П. Скоропадського Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Один із її засновників, професор-історик М. П. Василенко, тодішній міністр народної освіти, писав: «Для тих, хто вірить у життєдіяльність українського народу… створення Академії наук має велике значення і є національною потребою» (цит. за Л. В. Матвєєвою та Є. Г. Циганковою – далі Л. М. і Є. Ц.).

Ключовим у концепції ВУАН, яка була розроблена під керівництвом професора В. І. Вернадського й знайшла відображення в її статуті, була повна автономія від будь-якого впливу органів державної влади, «які можуть змінюватись».

17 серпня 1918 року гетьманом Петром Скоропадським був підписаний закон про перетворення Українського народного університету в Київський державний український університет, проект якого був підготовлений О. В. Корчаком-Чепурківським, а Університет Св. Володимира отримав офіційний статус російського університету Києва («Історія КНУ імені Т. Шевченка». http:// www.univ.kiev.ua/ru/genuine/history).

Київський державний український університет мав статут і штати, які в 1884 році були регламентовані для класичних російських університетів, і 4 факультети: історико-філологічний, юридичний, фізико-математичний і медичний. Штат факультету складався з декана та професорів, усього не більше ніж 8 осіб, і мав призначатися міністром. На посади ординарних і екстраординарних професорів обиралися доктори наук, радам факультетів давалося право надавати вчені звання.

Урочисте відкриття Київського державного українського університету відбулося 6 жовтня 1918 року, його розмістили в будівлі тодішньої гарматної школи на Солом’янці, у якій нині знаходиться Національна академія оборони.

 

О. В. Корчак-Чепурківський (1857–1947)

 

Першим деканом медичного факультету та одночасно завідувачем кафедри гігієни було затверджено відомого вченого в галузі епідеміології й соціальної медицини О. В. Корчака-Чепурківського.

Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський (1857–1947), вихованець Полтавської духовної семінарії, закінчив медичний факультет Харківського університету в 1883 році, після чого до 1897 року працював спочатку земським, потім – санітарним лікарем (1899–1903 рр.) і завідувачем санітарного відділу Київської міської управи. У 1898 році вчена рада Університету Св. Володимира присудила йому ступінь доктора медицини за фундаментальну працю «Материалы для изучения эпидемий дифтерии (эпидемиологии) в России». З 1907 року він як приват-доцент читав курси лекцій з епідеміології, медичної статистики та громадської медицини (соціальної гігієни) в Університеті Св. Володимира, а також у комерційному, політехнічному та архітектурному інститутах. Викладати соціальну медицину вчений розпочав у 1910 році вперше не тільки в Російській імперії, але й у Європі, і тому він по праву вважається засновником цієї навчальної дисципліни.

Посади асистентів новоствореної кафедри гігієни медичного факультету Університету зайняли учні О. Корчака-Чепурківського і його сподвижники по Українському науковому товариству, майбутні завідувачі профільних гігієнічних кафедр – М. А. Кудрицький, В. Я. Підгаєцький та В. В. Удовенко. Усі троє були репресовані радянською владою в 1930 році.

Профільні кафедри української лектури на факультеті очолили активні члени і фундатори відповідних напрямів Українського наукового товариства М. П. Вашетко (гістологія), В. М. Константинович (патологічна анатомія), А. А. Тржецеський (фармакологія), М. П. Нещадименко (бактеріологія), Є. Г. Черняхівський (хірургія), Ю. Ю. Крамаренко (загальна хірургія). Завідувачами фундаментальних кафедр стали відомі професори Університету Св. Володимира: А. В. Старков (нормальна анатомія; на цій кафедрі почали працювати викладачами М. І. Вовкобой і Ф. О. Цешківський), В. Ю. Чаговець (нормальна фізіологія), Є. П. Вотчал (біологія), А. С. Кочубей (неорганічна хімія), О. А. Яната (ботаніка), В. І. Лучицький (мінералогія), В. О. Кістяківський (органічна хімія), О. Г. Архипович (аналітична хімія), А. Г. Ракочі (фізична хімія), А. І. Яницький (фізика), В. В. Шарко (латинська мова), В. К. Ліндеман (загальна патологія), О. І. Косткевич (пропедевтична терапія). Усіх професорів обирали на радах факультетів, після чого кандидатури погоджували із міністром освіти. Лекції читали українською мовою, але за дозволом міністра можна було читати й російською. Право на зайняття кафедри мали особи, які, за умовами конкурсу, відповідали вимогам Статуту російських університетів 1881 року (М. П. Бойчак, 2011).

Студенти-медики I курсу в кількості 150 осіб почали заняття у вересні 1918 року. Учбовою базою медичного факультету став Анатомічний театр Жіночого медичного інституту (докладніше про нього – див. нижче) і деякі кафедри Університету Св. Володимира. Клінічну базу медичного факультету почали створювати в міській лікарні цесаревича Олександра й у госпіталях Червоного Хреста часів Першої світової війни, зокрема, у госпіталі №10 – лікарні доктора Маковського, № 6 – безплатної імені цесаревича Миколая лікарні для чорноробів (нині «Охматдит»), № 2 – Євангелічній лікарні (вона ж – Лютеранська, потім – «Лікарня водників», нині Республіканська клінічна лікарня МОЗ України).

З’їзд професорів і викладачів вищих державних і приватних навчальних закладів, який відбувся в Києві в кінці травня 1918 року, прийняв рішення щодо «ненормальності існування в одному і тому ж навчальному закладі паралельних кафедр з українською і російською мовами викладання, як загального правила», але допускав можливість тимчасового відкриття в існуючих вишах паралельних україномовних кафедр за рішеннями факультетських рад (М. П. Бойчак, 2011).

18 грудня 1918 року до влади в Україні прийшла Директорія, яка була створена опозиційною до гетьмана Українською Національною Спілкою. Були поновлені закони УНР і 22 січня 1919 року оголошений Акт про її об’єднання з Західно-Українською Народною республікою (ЗУНР) в єдину соборну Україну.

Наприкінці січня 1919 року Міністерство народної освіти залучило професуру Київського державного українського університету, у тому числі декана О. В. Корчака-Чепурківського, який короткий час був міністром народного здоров’я й опікування в уряді Директорії, до роботи в комісії зі справ вищих шкіл. Ця комісія, зокрема, розробила законопроект про об’єднання Університету Св. Володимира та Київського державного українського університету в один «Київський державний український університет Св. Володимира» на чолі з адміністрацією Київського державного українського університету з використанням у викладанні російської мови лише за дозволом Міністерства народної освіти й розподілом усіх кафедр на основні – україномовні та паралельні.

У лютому 1919 року радянсько-російські більшовицькі війська захопили Київ, у який була перенесена столиця України з Харкова, і 6–10 березня на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад була утворена Українська радянська соціалістична республіка (УРСР) з наркоматами – аналогами нинішніх міністерств. На початку червня наркомат освіти надіслав Київському державному українському університету та Університету Св. Володимира «Пояснення № 173 до Постанови № 8», згідно з яким два університети мали об’єднатися в один Київський університет зі створенням на кожному факультеті 4 типів рад (наукової, науково-навчальної, факультет- ської та просвітницької) і двох відділів – українського та російського з окремими самостійними радами (О. П. Яворовський із співавт., 2015).

Однак 31 серпня 1919 року в Київ ввійшли війська генерала Денікіна, і Київському університету миттєво була повернена його первинна назва «Університет Св. Володимира», а Київський державний український університет і ВУАН були оголошені такими, що припинили своє існування. Серед усіх україномовних структур був збережений лише Український медичний факультет.

У вересні 1919 року медичний факультет Університету Св. Володимира на своєму засіданні скерував до Добровольчої армії професорів Ф. В. Вербицького і М. М. Дітеріхса (М. П. Бойчак, 2011).

У грудні 1919 року армія генерала Денікіна покинула Київ, і в Україні відновилася радянська влада. В університетах і інститутах були остаточно відмінені «буржуазные пережитки», у тому числі автономія, замість ректорів і проректорів ними стали керувати комісари, були скасовані вчені ступені та звання. Однак навіть у такому вигляді українські університети як «буржуазні центри» не влаштовували більшовицьку владу і в 1920 році були розформовані.

У результаті в квітні 1920 року на базі медичних факультетів київських університетів – Св. Володимира і українського державного, а також Жіночого медичного інституту, який був реформований з медичного відділення Вищих жіночих курсів, був створений Київський інститут охорони здоров’я. Одночасно юридичний факультет Університету Св. Володимира був переданий до Інституту народного господарства, а з історико-філологічного, фізико-математично-природного факультетів університету, Київського вчительського інституту та відповідних відділень Київських вищих жіночих курсів був створений Вищий інститут народної освіти імені М. Драгоманова. Київський університет, як наступник Університету Св. Володимира, поновив свою роботу лише восени 1933 року.

Історія медичного відділення при Вищих жіночих курсах у Києві заслуговує на окрему увагу. Вона тісно пов’язана зі славетними іменами професорів медичного факультету Університету Св. Володимира, зокрема, В. Високовича, Ю. Лауденбаха, В. Ліндемана, Г. Малкова, П. Морозова, О. Муратова, які ініціювали його від- криття у вересні 1907 року.

Першим завідувачем медичного відділення став професор-патологоанатом В. К. Високович, а з 1909 року його очолював професор-дерматовенеролог С. П. Томашевський. Професорсько-викладацький склад був сформований з кадрів Університету Св. Володимира.

Хоча навчання на медичному відділенні Вищих жіночих курсів відбувалося протягом 5 років за університетською програмою, воно не мало статусу державного навчального закладу.

Спочатку медичне відділення Вищих жіночих курсів працювало в найманих приміщеннях, але в 1909 році на кошти від слухачок і пожертви, у тому числі від педагогічного персоналу, були побудовані окремі будівлі Анатомічного театру на Кловському бульварі (нині вул. Мечникова, 5), і клінічної аудиторії на 200 слухачок у садибі Кирилівської лікарні. Крім того, для занять наймалися приміщення по вулиці Золотоворітській, 1 і Тарасівській, 6. Клінічною базою була також міська лікарня імені Цесаревича Олександра.

У будівлі Анатомічного театру Вищих жіночих курсів були розташовані кафедри нормальної анатомії, оперативної хірургії, гістології, загальної патології, патологічної анатомії, а також приміщення для лабораторних тварин і морг Олександрівської лікарні.

Перший випуск Київського жіночого медичного інституту. 1912 рік. Серед викладачів – професори С. П. Томашевський, О. О. Муратов, В. К. Ліндеман

Перший випуск 95 слухачок відбувся в 1912 році. На початок 1914 року їхня загальна кількість складала близько 1400 осіб. У 1915 році медичне відділення було перетворено на Київський жіночий медичний інститут, який очолив професор-хірург Павло Іванович Морозов, який до того часу завідував кафедрою оперативної хірургії та топографічної анатомії Університету Св. Володимира і в 1906– 1910 роках був його проректором.

У різні роки на медичному відділенні Вищих жіночих курсів і в Київському жіночому медичному інституті працювали професорами та завідувачами кафедр відомі вчені-медики – викладачі й завідувачі кафедр і клінік медичного факультету Університету Св. Володимира: Є. П. Вотчал (біологія),  В.  М.  Константинович   (патологічна  анатомія), І. Т. Титов (гістологія), О. А. Садовень (біохімія), А. А. Тржецеський (фармакологія), В. К. Ліндеман (загальна патологія), К. Г. Трітшель (спеціальна патологія й госпітальна терапія), М. Д. Стражеско (терапія), О. Г. Радзієвський (госпітальна хірургія), Г. Г. Брюно і О. О. Муратов (акушерство та гінекологія), В. Є. Чернов (педіатрія), О. П. Шимановський і М. А. Левитський (офтальмологія), М. М. Лапинський (неврологія та психіатрія), П. І. Нечай (психіатрія), В. Д. Орлов (гігієна), М. О. Оболонський (судова медицина).

Повертаючись до історії новоствореного в квітні 1920 року Київського інституту охорони здоров’я, слід відмітити, що таку назву він мав недовго. У 1921 році вона була змінена спочатку на «Державну медичну академію», а в грудні того самого року – на «Київський медичний інститут». Цій назві було уготовано довге життя – аж до 1992 року.

ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ